Театр корифеїв

 

В 1901 у Києві вийшла книга «Корифеи украинской сцены», яку через цензуру, написали анонімно провідні українські інтелектуали. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших уперше назвали корифеями українського театру. Цей дещо поетичний термін став нерозривним з театром

Історія

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.

Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Марко Кропивницький,, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька входили у склад театру корифеїв

Марія Заньковецька

.

27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918-го вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

1922-го Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки.

Український авангард

Авангардне мистецтво — і це теж його особливість — несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушенням всіх традиційних координат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10—20-х років стала “Композиція”, де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум’яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі.

Казимир Малевич — художник-авангардист, один із засновників супрематизму і кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. Брав участь у виставках, де представляв свої роботи, написані в стилі неопримітивізму («Селяни в церкві», «Збір урожаю») та кубофутуризму («Англієць у Москві»). Найвідоміший твір художника — «Чорний квадрат». Поняття «український авангард» введено в ужиток французьким мистецтво знавцем Наковим для виставки «Tatlin’s dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. Саме тоді Захід уперше побачив праці світового рівня невідомих авангардистів України — В. Єрмилова і О. Богомазова. Ця подія привернула увагу до видатних українських майстрів авангарду — К. Малевича, Д. Бурлюка, В. Татліна, роботи яких набули популярності в усьому світі.

Олександр Богомазов — визначний теоретик українського авангарду, блискучий педагог, автор трактату «Живопис і Елементи», в якому викладено роздуми про суть живопису та його вплив на глядача.

Яскравою сторінкою в українському мистецтві є творчість художника Георгія Нарбута. Його цілком справедливо називали одним із найвидатніших графіків сучасності. Як знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, Г. Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював книги «Малоросійський Гербовник», «Герби гетьманів Малоросії», «Старовинна архітектура Галичини», «Стародавні садиби Харківської губернії», розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. Г. Нарбут — автор перших українських банкнот і поштових марок.

Визначним досягненням Нарбута й усієї української графіки є «Українська абетка», в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Г. Йарбут об’єднав досягнення української рукописної та друкованої книги і Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Манастирський, Осип Курилас. західноєвропейських майстрів шрифту.

Василь Бородай

Автор обобщённых по форме портретов (например, портрет П. Г. Тычины, 1963). Один из авторов здания Украинского музея истории Великой Отечественной войны 1941—1945 в Киеве (1981; Ленинская премия, 1984) (современный Музей истории Украины во Второй мировой войне). Создатель Памятника основателям Киева Кию, Щеку, Хориву и сестре их Лыбеди над Днепром, а также множества других скульптур.

Среди основных работ:

мемориальный комплекс в Киеве «Украинский государственный музей истории Великой Отечественной войны 1941—1945 гг.» (1984),

памятники Н. А. Щорсу (1954, Киев, соавторы М. Г. Лысенко, Н. М. Суходолов, архитекторы А. В. Власов, А. И. Заваров), Лесе Украинке (1965, Киев), чекистам (архитектор А. Ф. Игнащенко, 1967, Киев),

памятники-бюсты Ю. Словацкому (1969, г. Кременец, Украина), Т. Г. Шевченко (1970, Арроу-Парк, близ Нью-Йорка, США),

монумент в честь Великой Октябрьской социалистической революции (1965—1977, Киев, соавторы В. И. Зноба, И. С. Зноба, А. И. Малиновский, Н. М. Скибицкий);

станковые композиции «Юность» (1951), «Земля моя» (1957), «Уходили комсомольцы» (1957), «Бандурист» (1961), «Цветущая Советская Украина» (1973), «Памяти товарища» (1973—1974), «Вечная слава героям» (1975), «Четырежды Герой Советского Союза Маршал Советского Союза Г. Жуков» (1975), «Мать» (1984—1985),

портретная галерея современников: писателей П. Панча (I960), П. Тычины (1963), композитора Л. Ревуцкого (1963, 1971), архитектора Е. Катонина (1972), художников В. Касияна (1973), Т. Яблонской (1974).

Профессор с 1971 г.

В том числе оказывал покровительство оставшемуся сиротой сыну покойного товарища по работе и соседа по дому Владимира Николаевича Костецкого Александру (1954—2010), когда того не хотели принимать в художественный институт из-за тогдашней идеологической «борьбы с потомственностью», позднее при приеме Александра в союз художников.

В 1968—1982 гг. — председатель правления Союза художников УССР.

В 1966—1973 гг. — ректор Киевского государственного художественного института.

Графічна творчість Касіяна і Якутовича

Яскравою художньою індивідуальністю була позначена графічна творчість Василя Касіяна. Художник послідовно розвивав реалістичну лінію в графічному мистецтві. Він активно працював над оформленням книг («Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя, офорти до повісті І. Франка «Борислав сміється»). У багатьох творах В. Касіян звертається до образу Т. Шевченка. Його літографії «Шевченко на Україні», «Шевченко серед селян», ілюстрації до «Кобзаря» свідчать про високий рівень майстерності художника.

Особливе місце серед майстрів графіки посідає постать Георгія Якутовича — автора багатьох книжкових ілюстрацій, що відрізняються прагненням до узагальнюючого й емоційно-психологічного розкриття образів літературних творів. Від ліногравюр, побудованих на контрасті чорного й білого, що відображали просторову глибину й об’ємність предметів (ілюстрації до повісті М. Коцюбинського «Фата Моргана»), Якутович перейшов до площинно-декоративних композицій. Витонченістю лінії та штриха вирізняються його ілюстрації до повісті І. Франка «Захар Беркут».

Отправить ответ

Оставьте первый комментарий!

avatar
wpDiscuz